Історії, що розповів чай: бурштиновий улун

«Машина часу є в кожного з нас: те, що переносить у минуле — спогади;

те, що забирає в майбутнє — мрії»

 Герберт Веллс «Машина часу»

Photo by https://reston.ua/

Щоразу, як маленькі смарагдові намистинки падають на дно скляного або  порцелянового заварника, і потім розгортаються в гарячій воді великими листочками — навколо йде такий знайомий аромат улуну…

І  світ навколо мене змінюється…миттєво…

Ніби ота, винайдена у творах Герберта Веллса машина часу таки існує десь незримо. Вона з’являється у потрібний момент, бо в дію її запускають аромати, звуки, відчуття. І вона за мить переносить в інші місця та час.

Ось так улун за хвилину змінює простір навколо мене.

Спочатку хвилі аромату несуть мене в затишне місце в центрі Києва. На стару вулицю, гамірну та гучну від ранку до вечора від постійного руху машин, та в деяких її частинах панує благословенні затишок і неспіх.

Це той розмірений спокійний ритм старого Києва, що був притаманний столиці якусь собі сотню років тому.

Той аромат улуну ніби несе на своїх світло-бурштинових хвилях до дверей ошатного історичного будинку.

За тими дверима чекають тиша, спокій та особлива атмосфера, яке є тільки там, в «Імбирі».

Оаза вишуканості та витонченості, сповнена тієї унікальної атмосфери літературних салонів кінця 19-початку 20 ст., яка мов цілющі ліки для неспокійного метушливого розуму, що жене свої думки-коней в скаженому ритмі робочого тижня.

Я натрапила на це літературне кафе випадково, майже одразу після того, як воно відкрилося.

Чимчикуючи до метро по завершених своїх вранішніх справах, я міркувала, де б то випити смачного чаю, і раптом побачила праворуч себе візерунки на вікні, що привернули мою увагу. І назва. Я була тоді великим поціновувачем цього цілющого кореня.

Як виявилося, це саме те місце, де можна зробити паузу і відновитися.

Де можна зустрічатися з особливими для тебе людьми. З якими можна розділити тишу. Атмосферу. Маленьке порцелянове горнятко світлого улуну. Без зайвих слів.

Це місце з глибокими зручними кріслами, що турботливо приймають тебе в свої обійми, з невеличкими диванами, з бильцями, на які так зручно спиратися, гортаючи гарну паперову книгу.

Книжкові шафи стоять вздовж кожної стіни. Вони, як елегантні та витончені красуні, зваблюють своїми заповненими полицями.

Ти вмощуєшся зручніше, дослухаючись, як всередині і зовні стихають неспокійні хвилі постійно заклопотаного вируючого серця столиці. Замовляєш собі чарівний улун і поринаєш у цей особливий мікрокосм, обмежений лише простором кафе.

Поринаєш у побачення з собою і своїм внутрішнім світом. Зі своєю тишею всередині… Чи зі своїм сяйвом.

Споглядання цього книжкового раю - це медитація, добре приправлена ароматом чаю та його м’яким смаком, що ніби просочується в кожну клітину та заповнює все тіло бадьорістю та спокоєм одночасно.

Чайний аромат змінюється з плином часу, що проходить в роздумах чи неспішній бесіді. Він розкривається іншими нотами.

І кожне наступне коло цього рідкого бурштину, що наповнює горнятка, неповторне та несхоже зовсім на попереднє. Ммммммммммммм…

Це саме те місце, де народжуються ідеї та нотуються, як не на серветках, так у нотатник, що завжди тягається повсюдно в невеликій сумочці за чарівною на всю голову власницею, і йому завжди там знаходиться місце.

Та сумочка має оманливий вигляд. За розміром вона, може, і невелика, але за об’ємом – майже як маленька валізка для ручної поклажі в літаку.

В ту сумочку вміщується все -  від повного пакету документів на всі випадки життя – до купальника, запасної пари панчох, косметички, що містить весь дріб’язок, який потрібен порядній пані, як от компактний штопор, декілька таблеток чи упаковок адсорбентів, ліки від тиску, мігрені, ще якоїсь -ені чи для неї.

І ще врахуйте, якщо порядна скво має дітей і не тільки, тамечки, поруч зі штопором ви знайдете смаколики для домашніх улюбленців, дітям щось від зайчика, і ще бозна-що, що має стосунок до сім’ї чи до роботи.

В тій середнього розміру сумці поруч з нотатником та косметичкою туляться скромно якихось пару папок з презентаціями, візитниці, робочий щоденник і ще, не рідко, скромний навчальний посібник (або нескромний, якщо це детальний підручник з анатомії для студентів медуніверситету) і книжка.

Так-так, саме паперова книжка.

До прикладу, збірка творів Ремарка або новели О. Генрі.

Не питайте, скільки важить та невеличка сумочка. Вона може мати вагу дитини від 3 до 18 місяців, але то все дрібниці.

Кого ж це хвилює, скільки важить та сумочка, коли тобі конче треба весь той перелік, включно з базовим набором косметики (теж на всілякі різні випадки, від малювання «обличчя» на ділову зустріч до побачення),

яка якимось дивним дивом знаходить місце поруч зі штопором та засобами «контрацепції» від перепивання чи переїдання.

І ось ти з тією своєю міні-валізкою для літака, що виглядає собі, як звичайна сумочка, а не компактний рюкзак спецпризначенця, з того бурхливого та метушливого ритму переносишся у затишок та неспіх  «Імбиру».

І час зупиняється…

І це вже не сніданок перед робочим днем або не година на обід. Це вічність, що сховалася у мить, а потім розвернулася, розтягнула ту мить надовго…

Хто сказав, що час нікого не чекає? Брехня!

Ще й як чекає! Не біжить, як гончак за здобиччю, а поволеньки розмірено тече. І в ту одненьку годину за чайничком улуну раптом вкладається з півроку життя, з десяток ідей для книжок та проєктів…

А якщо маєш гарну компанію на чай - ще обмін враженнями про нове прочитане, чи про те, що ще очікує…

Ще обмін враженнями про кухню в цьому неймовірно чудовому місці…

Жменя пригод, що вже були, і про них треба розповісти…

Ще жменя тих, що ще чекають, і їх теж потрібно обміркувати чи обговорити…

Ще один заварничок… Ще разом помовчати, дослухаючись до того життя, яким живе кафе…

Згадати, яким взимку та мряку цей бурштиновий улун зігріває тебе тут своїм теплом.

Згадати, як влітку він тобі смакує в прохолоді та затишку кафе.

Всотувати в себе його аромат. Поволеньки… Смакуючи кожну нотку…

Ще одні обійми до наступної зустрічі…

І далі  знову з цього магічного місці поринути в буремний вир метушливої столиці, зберігаючи всередині отой внутрішній штиль, подарований тим чаєчком…

Його звучання… Кольори… Аромат… Це ключі до тієї машини часу, яку винайшов не Герберт Веллс, та він її влучно змалював…

Раптом вам потрібно ковток спокою та відновлення — ходіть на мій бурштиновий улун. В мій «Імбир». З компанією чи без.

Вас там чекає ваша машина часу.

«Наше духовне життя — річ нематеріальна, воно не має ніяких вимірів і пересувається з однаковою швидкістю від колиски й до могили в Четвертому Вимірі Простору — Часі.»

Герберт Веллс «Машина часу»