Прості істини бувають несподіваними

"На небі тільки і розмов, що про море та про захід сонця..."

цитата з к/ф "Достукатися до небес"

Photo by Kari Shea on Unsplash

"Яка різниця, скільки років ти вклав у щось - два чи двадцять, якщо ти жив і робив щось цінне та важливе для себе?" - я думала про те, що 12 років життя присвятила дечому.

"І що?", провадила я собі далі, "Результат такий собі"…

Та наступної миті я збагнула -

важливим для мене був процес, як спосіб життя.

А результат?

Так, безперечно, хотілося б такого, як я собі в своїй голові намалювала, та, насправді,

важливим був сам процес і насолода від нього.

ОШЕЛЕШУЮЧЕ...

Моя персональна "Америка через кватирку"...

Може, і краще було би зрозуміти та усвідомити це років двадцять тому.

Бо 100%-во до цього вже дійшла самостійно ціла купа людей.

Для розуміння, може, це було би і краще. Та для усвідомлення, як своєї власної, самостійно відкритої істини,

важливий тільки власний досвід.

Мабуть тому, у мене вчора і стався "захід сонця", бо я його прожила, на березі моря, ту чудову величезну вогняну кулю...

І тому, світанок, навіть у безпросвітному мороці, теж може настати.

Якщо його прожити на всі 100%, тотально!

Сьогоднішній світанок я присвячую тим "скаженим" та "шаленим", що два місяці жили поруч наше маленьке "мєждусобойне" життя з "оголеними нервами" та "без шкіри" (люблю цю чумачечну, як весна, компашку).

І тим, хто залишився в серці назавжди, і приходить дивитись на величезну вогняну кулю лише легким рухом вітерця чи хмаринкою в небі...

Здійснюйте чиїсь мрії, якщо це вам під силу!

Іноді, чиясь багаторічна мрія для нас - питання двох кліків, однієї нез'їденої піци чи чогось на кшталт того.

Та ви подаруєте людині її персональне "море" наживо, разом, бо хто знає, який світанок наш чи чиїсь останній? - Only time!

UPD 4 роки по тому:

коли я писала цей пост під враженням від нашого останнього урока з акторської майстерності, де потрібно було зіграти той відомий діалог про величезну вогняну кулю і як вона тоне у хвилях з "Достукатися до небес",

я не знала, що наш Паша Лі, який і вів той урок, стане одним з тих, хто приходить лишень легеньким порухом вітреця чи хмаринкою...

Піде в небо, захищаючи мій Ірпінь та спасаючи дітей. Спас чиїсь життя і дав можливість тим діткам вирости, і реалізувати свої мрії. Багато різних мрій, з пам'яттю про свого рятівника.

Він кайфував від роботи. Отримував насолоду. І це розповсюджувалося на всіх, хто був у той момент поруч.

Спогади вічні. Ми живі, поки про нас пам'ятають.

Цей пост - пам'ять про тебе, Пашка, і про ті моменти, які скажені та шалені пережили з тобою за час навчання.